Подорож в архіві

30

Можливо, моє «наболіле» здасться більшості дивним або негідним уваги, однак висловлюся. Любителі тісного контакту, ви задовбали!

Немає, можна пробачити ще бути притиснутим до ближнього свого в годину пік у громадському транспорті. Але чому, коли вагон напівпорожній і до фіга вільних місць, треба обов’язково сісти поруч з кимось, розвалитися і не завжди стрункими стегнами притиснути його до стінки? Або ж чому обов’язково потрібно чіпати людину за плече, щоб попросити його передати гроші в маршрутці? Я без навушників. Не глуха. Слава всім богам, мій графік поїздок дозволяє уникати того самого години. Тим не менш, любителів притиснутися доторкнутися і менше не стає.

Вечір. Автобус. Місця подвійні. Сиджу біля вікна і думаю про життя. Автобус зупиняється. Ввалюється габаритна леді далеко за п’ятдесят у супроводі візки з саджанцями. Незважаючи на наявність порожніх місць на будь-який смак, тітонька плюхається саме до мене по сусідству, розташувавши візок на моєму кросівку. Якось намагаюся відсторонитися і вже передчуваю подорож в заархівованому стані. Відчувши вільні пару сантиметрів сидіння, леді розтягує на ньому свій целюліт і ще лається: «Дівчина, чой-то ви розвалилися тут? Сядьте нормально!» Психанула, отсела.

Підбиваючи підсумок короткого оповідання, хочу донести таку думку: «сенсорні» мої, невже вам приносить задоволення втручатися в інтимну зону комфорту чужого вам людини? Ви можете обіймати, чіпати і затискати в кутах свою другу половину, але не випадкового попутника. А що, якщо наступного разу на місці затиснутою вами дівчата виявиться габаритний дядько, який не посоромиться дати по морді?