Залишилася з носом

60

Попало мене вперше за чверть століття собі щось зламати — носом зустріла асфальт. Прийшла додому — обличчя все в крові від вилиці до вилиці. Дещо як вмилася, обробилася перекисом, начепила стрекозьи окуляри, попередньо наклеївши на ніс пластир. Сестра зголосилася мене проводити до найближчого (десять хвилин пішки) травмпункту, щоб я не впала в дорозі в непритомність.

Екшн шли до лікарні, прочекали двадцять хвилин медсестру, яка веселій п’яною ходою відвела мене на рентген. Провівши до кабінету (третій поверх по закутках), сказала, що назад я і сама в змозі Екшн ти.

Чергова медсестра у приймальні подивилася на мене і запитала:

— Що у вас?
— Зламала ніс.
— Де вас так побили?
— Я сама.
— А пластир навіщо наклеїли?
— Щоб кров не текла.

Помітивши в напрямку «відкритий перелом», відправили по лікарях. На наступний день ЛОР, хірург окуліст без зайвих питань оглянули мене, повідомили, що перелом зовсім не відкритий, як значилося в напрямку (ага, раз ніс заклеєний — все, хана), помазали йодом і різними мазями від ударів. Екшн шла черга до невропатолога. Заходжу в кабінет, попередньо знявши окуляри. Тітонька-лікар, уважно дивлячись на мене:

— На що скаржитеся?
— Впала вчора. Зламала собі ніс.
— Як впали?
— Йшла додому, обходила калюжу, з асфальту стирчав шматок арматури, що не помітила його, спіткнулася, впала. Руки підставити не встигла.
— Я вас запитую, як впали: обличчям вниз або на спину?

Ага, блін, на спину, а потім перекинулася і повозюкалась по асфальту гарненько від образи. Як же задовбує вашу байдужість!