Щоб ворог не здогадався

50

Мене на моїй роботі дістало засилля людей, які свій почерк сприймають, як щось на зразок відбитків пальців або свого зростання, як щось, що не піддається їх контролю і коригування. Приносять чернетку документа, який мені треба надрукувати, а там ніби курка потопталась або черв’як проповз — нічого не розібрати. І посміхаються, знизують плечима: «Що поробиш, такий вже мене почерк, тобі доведеться розбирати, а я пішов».

Дістали! У мене до двадцяти років був жахливий скаче почерк, я не могла прочитати те, що написала п’ять хвилин тому. Я змирилася? Ні, я, як у шкільні роки, стала себе вчити писати заново. Я стала писати дуже повільно, контролюючи кожну рисочку і кожну букву. Поступово я писала все швидше, поки не повернулася до звичної швидкості і, о диво, мій почерк став розбірливим. Не каліграфічним, але легко читаним.

І коли я зустрічаю таких «змирилися», яким насправді просто лінь постаратися, я готова вибухнути! Мене дістало розбирати ваші коряві почерку, а потім вислуховувати ваші претензії в дусі: «Ясно ж, що я написав тут природний, а не відповідальний!» Або: «Ну що так довго? Тебе читати не вчили? Там же все просто і ясно».

Не ясно! Якщо так не хочете виправлятися, то і не витрачайте папір, сідайте поруч зі мною і диктуйте. Так точно вийде, що вам писати, мені друкувати, а потім передруковувати.

Сюди ж йдуть ваші виправдання з аргументом, що «поспішав». Куди ви поспішали й навіщо, якщо потім три дні сиділи в сусідньому кабінеті і про те, що я там надрукувала, навіть не згадували? Колеги, які справді квапливо записували за кимось або поспішають зараз, як я вже говорила, сідають поруч і контролюють, що я друкую, щоб відразу ж отримати правильний документ. Як і ті, кому почерк справді не виправити: у кого-то руки тремтять або пальців не вистачає. І всі залишаються задоволені.

А ви, писаки, задовбали. Ідіть в началку і сідайте за прописи.