Швидше там, де нас немає

36

Аеропорт Мюнхена. Попереду паспортний контроль. Чергу йде швидко, народ не тупить, ввічливо так просувається.

Чу! За спиною російська мова! Вони, рідні, руссо туристо. Голосно обговорюють, що будуть брати в дьюті-фрі. Іржуть. Нарочито голосно жартують — їм здається, що російського ніхто не знає. Скаржаться, що встали в саму повільну чергу (нагадую: все дуже швидко).

Раптом поруч відкривається ще одне віконце контролю, коли вже наступним йду я, а ці любителі знижок — відразу за мною. Як вони кинулись в це віконце! Всією сім’єю під гучні крики папи на тему, що треба швидше, що не встигнуть.

Таки не встигли — до вікна піЕкшн шла пара. Руссо туристо рушили назад. Але тут така справа: і я, і чоловік за мною вже пройшли, і сімейку назад в чергу не пустили.

Навіть не задовбали, немає. Просто соромно. Весь час хочуть щось хапливо урвати, кудись прощемиться, десь поцупити. Ні совісті, ні самоповаги. Як же соромно бути росіянином!