Ми поїдемо, ми помчимся на машинах вранці раннім

47

Вже скільки разів я читала історії, де люди пояснюють, чому їм не потрібен автомобіль. І всякі доводи наводять, мовляв, навіщо їм дороге придбання, якщо від роботи до дому п’ять хвилин на метро, продуктовий знаходиться буквально на першому поверсі їхнього будинку, а поліклініка на сусідньому під’їзді, і в крайньому випадку завжди можна замовити таксі.

І сипалися гнівні промови на автомобілістів, мовляв, у місті через них затори і загазоване все, ах, як було б чудово жити в світі, де все пересувалися б пішки або на велосипедах і де б не було цих жахливих спітнілих, хамовитих тіл, з якими доводиться щодня стикатися в громадському транспорті.

І добре б Екшн сно матеріальне становище не дозволяло їм купити хоча б саму бюджетну машину, так ні ж, вони стверджують, що вже завтра, якщо б захотіли, то купили б хоч дві, тільки їм це не потрібно.

А мені от щиро незрозуміло, як люди здатні все життя просидіти вдома, ходячи тільки на роботу і назад (або ж не ходячи, привіт фрілансерів). Можливо, вони ходять гуляти аж до найближчого продуктового або, може бути, навіть здатні прогулятися по міським паркам. І навіть, можливо, у них є дача, на яку вони кожні вихідні їздять у переповнених електричках і в задушливих автобусах, а потім плачуться тут, як їх задовбали люди. Я дуже сподіваюся, що в кінці життя їм буде приємно згадати, як вони провели все життя на диванчику, тому що саме так більшу частину часу ці люди і проводять, — пішки-далеко, ти не втечеш, та й навіщо напружувати себе розкладами автобусів, щоб вибратися в ліс на вихідні.

Ось тут-то і приходить на допомогу автомобіль. З його придбанням за чотири роки я об’їздила практично всю область та сусідні краї, хоча раніше я далі свого міста не виїжджала і купалася в брудній річці з товаришами по нещастю. Я побувала в найкрасивіших місцях! Бігала по полю, вкритому весняними квітами, по дорозі в сусіднє місто. Купалася в чистісіньких блакитних озерах, які дуже вдало знаходяться в годині ходьби від найближчої автобусної зупинки, тому там завжди дуже мало людей. Їхала в самі нетрі, наскільки дозволяє мені мій седан. Гуляла по лісах, закинутих кар’єрів та санаторіям.

Збираючи спогади і всі враження від поїздок, я розумію, що вдячна за них саме автомобілю, що без нього я так і сиділа б на одному місці і брюзжала, як витрачали своє життя даремно. Я працюю і виховую сина першокласника, і я рада, що у мене є таке хобі, на яке я з радістю знаходжу час і яке досить бюджетно. Це краще, ніж цілий рік збирати на закордон, відмовляючи собі в щотижневих вилазках, економлячи на бензині і на хорошій їжі, або брати кредити, щоб потім два тижні валятися на одному пляжі при готелі і тішити себе тим, що в наступному році, трохи поголодувати, я ще сюди повернуся.

Люди, живіть зараз! А ті, хто каже, що автомобілі — даремний шматок заліза, задовбали.