Від добреньких добра не шукають

75

Задовбали «добренькі» люди. Від по-справжньому добрих вони відрізняються тим, що нікому своєю діяльністю не роблять краще, зате підвищують свою самооцінку до небес.

Моя «добренька» і «просунута» бабуся дозволяла онукам (ми з братом, двоюрідний брат і дві двоюрідні сестри) все, що забороняли «злі» і «консервативні» батьки. Є апельсини, на які сильна алергія (мій брат). Залазити на антресоль, поставивши один на одного два хиткі табуретки (двоюрідний брат). Піти в -20 гуляти в капронових колготках, короткій курточці і без шапки, бо в рейтузах, зимовому пальто і головний убір — «не стильно» (я). Бігати в 13 років на побачення з засудженим за зґвалтування дорослим сусідом (двоюрідна сестра). Зробити собі в домашніх умовах «модну стрижку» тупими ножицями в погано освітленій ванною (інша двоюрідна сестра) і так далі. Коли все це призводило до закономірних наслідків — поїздка в лікарню на швидкій з анафилатическим шоком (спробуйте з’їсти в один присід кілограм алергену!), падіння, вивихнута рука і два вибитих молочних зуба, тривала застуда плюс запалення придатків, спроба згвалтування і множинні синці, такий зовнішній вигляд, що довелося голитися наголо, — дивувалася, здається, навіть сильніше нашого: вона ж хотіла як краще! Що характерно, всі ці і багато інші випадки нічому не навчили, і наймолодший онук (пізній син маминого молодшого брата, який молодший за мене на 20 з гаком років) точно знає, що якщо бабуся каже: «Давай, тільки мамі не кажи!», робити цього не треба ні в якому разі.

Я почала працювати відразу після школи (навчалась на заочному), а зараз мені 30. За ці роки змінила більше десятка місць роботи. Майже скрізь траплялися «добренькі» начальники, які тримали на роботі відверто негідних співробітників, тому що «ну, шкода їх!». Мені спочатку здавалося, що це типово жіноча риса, але практика показує, що начальницькі дядечки страждають цим нітрохи не рідше. Запійний алкоголік, який може вийти попоїсти в обідню перерву і пропасти на три дні. Мила, доброзичлива, але тупа, як подарунок з Африки, дівчинка, за якої треба перевіряти і частково переробляти всю роботу. Очевидно психічно хворий чоловік, який може запросто серед робочого дня прогулятися по коридору без трусів, тому що йому так наказав голос з космосу. Чиясь родичка або знайома, прибудована на «легку» роботу і в кращому випадку нічого не робить, в гіршому — робить все абияк, тому що вона тут тимчасово, а її справжнє покликання — зовсім інше… Будь-якої з вищеописаних «жалюгідних» людей здатний істотно зіпсувати життя десятку звичайних, не «жалюгідних» співробітників: вони псують клімат в колективі, за ними треба пильнувати, як за малими детушками, вони можуть бути елементарно небезпечні для оточуючих; в кінці кінців, за них доводиться робити чималу частину роботи! Але начальству «доброта» важливіше нормальної роботи. Рішення викинути баласт приймається лише після того, як баласт знахабніє остаточно, і то частіше далеко не відразу. Якщо в госконторах існування таких людей, як-то зрозуміло (там платиться зарплата з бюджету, а не з начальницького кишені, ці гроші менше шкода), то в комерційних організаціях воно зовсім нелогічно, але факт: майже всюди є свої Сашка, Светочки і Василичи. Начальник може чи не з ножем біля горла вимагати прибутків від інших, але на цих людей строгість чомусь не поширюється.

Коли я була в дев’ятому класі, сталося ЧП шкільного масштабу. Мій однокласник Вова (другорічник, агресивний відморожений психопат, якого побоювалися навіть районні гопники, а вчителі мріяли як-небудь довести до кінця дев’ятого класу і виперти з очей геть) завдав тяжку травму голови семикласникові Дімі. Діма дивом уникнув перетворення в овоч, не повністю осліп і абияк здатний сам себе обслуговувати, але повноцінним членом суспільства так і не став. Вся школа знала, що за людина Вова, співчувала Дімі і тихо раділа, що не опинилася на його місці. Але наша добренька класна керівниця вирішила «врятувати» Вову. Вона відстоювала його перед міліцією і психолого-педагогічною комісією, доводячи, що дитина не знав, що якщо довго бити іншої дитини дошки з цвяхами по голові, це може погано скінчитися, не відав, що творить, і взагалі — звідки ми знаємо, може, Діма сам винен? Нас, Вовиных однокласників, намагалися підкупити, щоб ми сказали те ж саме. Мені пообіцяли п’ятірку з алгебри в атестат, моїй подружці (майже відмінниці) — витягнути її на медаль. Втім, на обіцянки ніхто не повівся: кожен боявся стати наступною Вовиной жертвою, якщо його не посадять. У підсумку вона якось спустила справу на гальмах, Вову не посадили, але перевели в іншу школу (саму неблагополучну в місті). Вона провела класний годину на тему «Які ми всі злі і не хочемо допомогти своєму товаришу» і потім до кінця школи гнобила весь клас. Думаю, коли Вова відразу після повноліття все-таки надовго сів за вбивство, добренька Ніна Петрівна вінілу кого завгодно, тільки не себе.